Не слід вважати, що великі принципи свободи закінчуються на твоїх власних кордонах, що, поки у тебе є свобода, інші можуть бути прагматичними. Ні! Свобода неподільна, і вимагає морального ставлення.
Александр Солженіцин, «Слова попередження Західному світу»
Достатньо мало, зовсім мало, щоби людина опинилася по той бік кордону, де усе втрачає сенс: любов, віра, світогляд, історія. Уся таємниця людського життя полягає в тому, що воно розгортається в безпосередній близькості, а навіть на перетині цього кордону, що воно віддалене від нього не на кілометри, а лиш на міліметр.
Мілан Кундера, «Книга сміху та забуття»
Коли я думаю про поняття кордону, перед моїми очима виринає карта автомобільних доріг, яку я розглядав у дитинстві. Це була карта, повна кольорових ілюстрацій, з кінця шістдесятих років минулого століття, видана мережею бензозаправок Esso, що на той час ще не були представлені в Польщі. Практично кожна європейська архітектурна чи природна пам’ятка була на ній позначена кольоровим малюнком. Густа сітка доріг і пам’яток рідшала в напрямку сходу, аби після перетину Одри перетворитись на суцільну білість. За кордоном Захду закінчувалися дороги, закінчувалась історія, культура й цивілізація. Зникали пам’ятки, не було міст. Світ на схід від Одри був біло плямою. Вдивляння у неї було інтригуючим досвідом, оскільки це наводить на думку, що світу, в якому я живу і який добре знаю, не існує. Ричард Капусцінський у “Подорожах з Геродотом” описує емоційний стан людини, яка виросла в закритій країні і хоче перетнути бар’єр, що його сковує: “Мені кортіло побачити, що там далі, з іншого боку. Я задумувався над тим, що проживаєш, перетинаючи кордон. Що відчуваєш? Що думаєш? Це мав би бути момент великих емоцій, зворушення, напруги. З того боку – як воно там? Без сумніву – інакше. Але що значить це інакше? Який це виглядає? На що схоже? А може, не схоже ні на що, що я знаю, тобто незрозуміле, невірогідне”[i].
Limes – це з латини кордон, розташована на краю власної території дорога з украпленнями, які відділяли Імперію від світу варварів. Одним із найвідоміших таких укріплень, яке можна побачити до сьогодні, був побудований у 121-129 рр. н. е. Адріанів вал у північній Британії. Він тягнувся між селом Бовнесс над затокою Солвей Фірс і фортецею Сеґедунум у Воллсенді над річкою Тайн. Він мав охороняти від войовничих племен піктів у Каледонії, однак так і не здійснив покладених на нього надій.
Сучасниий Адріановий вал, що відділяє цивілізований спадок Римської імперії від світу варварів – це східний кордон Європейського Союзу. Бартош Чіхоцький у розвідці “Зовнішній східний кордон розширеного Європейського Союзу” характеризує його так: “Польща має найдовший кордон із позасоюзними теренами з-поміж держав, що долучилися до ЄС у травні цього року [2004]: приблизно 230 км з Калінінградською областю (Російська Федерація), приблизно 420 км із Білоруссю і приблизно 535 км з Україною. Пограниччя з Калінінградською областю – це лісова й горбиста місцевість, вкрита густою мережею комунікацій і поселень. Пограниччя з Білоруссю більш лісисте, менш заселене, тут трапляються підмоклі терени. Південна ділянка польсько-білоруського кордону співпадає з плином Бугу, який розділяє Польщу й Україну. Лише тут польський східний кордон починає базуватися на природних поділах. На південь від Грубешова польсько-український кордон розходиться з Бугом, звертає на захід і закінчується в гірському регіоні Бещад. Географічне положення Польщі (на шляху з Азії до Західної Європи), протяжність і природні умови пограниччя ставлять служби, що відповідальні за боротьбу з нелегальною імміграцією, міжнародною організованою злочинністю й контрабандою, перед особливими викликами”[ii]. Фактичний і символічний кордон між Сходом і Заходом – це кордон між уявною формою і її відсутністю, це кордон між сухим і вологим, як окреслив це Джонатан Літелль, описуючи фантазії бельгійського фашиста Леона Дергелля. Аналізуючи мову автора спогадів з російської кампанії, Літелль цитує з одержимістю повторювані описи: “Велике страхітливе російське болото, густе, як розплавлений каучук”, “примітивне болото, старе, як світ, непорушне, сильніше від стратегів, від золота, від розуму й від людської пихи”[iii].
Ділянка східного кордону Європейського Союзу, якою порядкує Польща – це чергове втілення історичного фантому передмур’я християнства. Цікаво, що Енциклопедія Польського наукового видавництва (PWN) подає дефініцію цього терміна як “тезу про особливу роль Польщі в захисті від чужих у релігійному й культурному плані народів і держав”. Можливо власне тому отруєні історичною фантасмагорією поляки дали себе переконати, що солідарність із жертвами війни й допомога європейській спільноті в подоланні гуманітарної кризи – це наївність. Сьогодні відверто ксенофобські позиція – це центр, а не периферія публічних дискусій. Ми пишаємося тим, що здатні бути жорстокими й егоїстичними. Це почуття підживлене невпевненістю і страхом, побоюванням, що ця глибоко й неодноразово наголошувана ідентичність релігії і культури, по суті, – лише позбавлена будь-яких сенсів пуста шкарлупка.
Фантасмагорична одержимість загрозою зі сходу – це не лише польська особливість. Це пруський кайзер Вільгельм ІІ у 1895 році замовив у Германа Кнакфуса гравюру, що була дослівною ілюстрацією його пророчого сну „die Gelbe Gefahr”, у якому він побачив бурю, що насувається на Європу, у постаті Будди верхи на драконі. На гравюрі ми бачимо архангела Михаїла, який на березі моря збирає жінок, які репрезентують різні європейські нації. Напис під гравюрою закликав: „Народи Європи, захищайте свою найсвятіше власність”. Гравюра була подарована усім європейським і американським очільникам[iv].
Кордон як фізичне закінчення якоїсь території, якоїсь політичної організації, зони впливів рідко коли проходить у центральних місцях для певного регіону. Про кордони йдеться на периферіях, у місцях, де немає впливу центру. Як писав Капусцінський: “З наближенням до кордону земля порожніла, все менше людей зустрічалося на шляху. Ця пустка посилювала таємничість таких місць, а мою увагу привернуло те, що в прикордонній зоні панує тиша”[v]. Таким прикордонними просторами можуть бути і цілі країни. Це терени, які Ян Сова за Мірославом Грохом назвав “нездійсненими регіонами”. Нездійснений терен – там, де нічого не відбувається самостійно, який не творить власних взірців, оскільки його культура завжди була вторинною: “Цей регіон заселяють суспільства, які не здатні визначити власний габітус автономно, без озирань на Іншого, який був би для них точкою позитивної чи негативної ідеалізації… особлива ситуація держав цієї частини Європи полягає у їхньому вічному загрузанні в логіці наздоганяння-втікання, яка не застосовується до країн Західної Європи”[vi]. Сова у своїй книжці пише про подвійний комплекс поляків, які спочатку були гордими колонізаторами територій, які назвали східними кресами, щоби пізніше піддатися цивілізаційній і військовій перевазі Російської імперії й самим стати жертвами колонізації. Цей комплекс, вибухова суміш гордості й ресентименту, неймовірно ускладнює тверезий аналіз актуального геополітичного положення Польщі і частково спричиняє нинішні політичні пертурбації. Суттєвою частиною цього комплексу є лінія, намальована на карті на одному зі столів британського міністерства закордонних справ, схожа на ті, які неодноразово прокладались на картах Африки й Азії.
Лінія, про яку йдеться, збігається зі східним кордоном Польщі, і її траєкторія спирається на т.зв. лінію Керзона, яку запропонував британський міністр закордонних справ лорд Джордж Керзон як демаркаційну лінію між польськими й більшовицькими військами у 1920 році. Загальновідомо, що лорд Керзон не був ані автором, ані особливим прихильником такого рішення. Менш відомий факт – що Керзон, перш ніж стати міністром закордонних справ у британському уряді, виконував функцію намісника короля Індії, політичні труднощі Європи, по суті, були йому чужими. Ця самовільно зазначена у британському foreign office, а потім підтримана Сталіном лінія поділу – це центральний пункт виставки “Увага! Кордон”, яка одночасно проходить у двох надкордонних польських містах – Білостоку й Любліні. Це кордон двох світів, який спостерігають і аналізують передовсім художники, які живуть з різних його сторін. Тема кордону, звісно, надто складна, аби можна було звести її виключно до тієї однієї, намальованої на карті, лінії, яка ділить людей на тих, хто має певні права й свободи, і тих, яких вони не стосуються. Художники не пасивно спостерігають за цим поділом на гірших і ліпших, оскільки самі вони підлягають цій селекції, тому всіляко її ставлять під сумнів, проблематизують і аналізують. Представлені на виставці роботи глибоко й багатовимірно опрацьовують питання кордону в його політичному, економічному, людському й естетичному вимірі. У “Фантомному тілі короля” Ян Сова зауважує, що “так вдало підібрана пара протилежностей – Захід vs Схід, Демократія vs Тоталітаризм, Розум vs Сила, Інституція vs Дикість тощо може існувати лише тому, що обидва її елементи мають суто фантомний вміст: не описують жодного реального стану і відповідають лише притаманному обом сторонам прагненню визначеного сприйняття самого себе й іншого”[vii]. Цей діагноз здається особливо актуальним у випадку поляків і їхніх уявлень про самих себе. Тут ми маємо справу з особливим переплетінням комплексів, джерелом яких є ще нещодавня належність до “гіршого” світу й раптовий перехід на “кращий” бік кордону, до того ж, у якості його охоронця. Радість і пожиток із цивілізаційного просування суттєво отруює злісне, ксенофобське задоволення від гіршого становища інших і нічим не обґрунтоване почуття вищості. Це відчувають усі, хто товпиться в безглуздих величезних чергах, хто опиняється перед нелюдським ставленням і в нелюдській ситуації, в якій не опиняються громадяни Європейського Союзу. Джорджо Аґамбен пише, що сепарація гуманітарного від політичного, яку ми сьогодні проживаємо – це остання фаза розлому між правами людини й правами громадянина[viii]. Італійський філософ закликає до того, аби ще раз обдумати й сконструювати зв’язки, що поєднують поняття людина й громадянин таким чином, щоби їх неможливо було роз’єднати. Власне на цей аспект ситуації, як видається, в першу чергу звертає увагу люблінсько-білостоцька виставка. Вона ставить питання, хоча не дає відповіді, що робити, аби кордони не ділили, а ставали каналом комунікації й обміну.
Уже саме поняття кордону видається провокацією для мистецтва. Питання про кордони мистецтва, кордони в мистецтві щоразу повторюються, як постійний приспів, коли посилюється контроль, що має на меті заморозити вільний потік ідей, щоразу, коли на кордонах – символічних і фактичних – з’являються все краще оснащені нові пункти контролю. Кордон для мистецтва – це висхідний пункт, який мусить бути подоланий, тим часом звідусіль постійно чути: подолано кордони мистецтва, художник, художниця перетнули межу доброго смаку… Це кордони, яких фактично мистецтву не можна перетинами, якщо воно хоче лишитися безпечно непомітним. Мистецтво, яке сміливо нагадує про своє місце в суспільстві, неминуче перетинає різного роду межі, як форми, так і змісту, і – як писав Анджей Туровський – сіє неспокій. Критерій новизни, який великою мірою визначає цінність мистецького й інтелектуального продукту, примушує до трансгресивності. Кордони для мистецтва існують передовсім для того, аби їх переступати. Їх переступають у різноманітний спосіб, наприклад, через свідоме затирання різниці між мистецтвом і буденністю, через мистецький активізм і форми, в яких мистецтво неможливо відрізнити від соціологічної чи інтервенційної журналістики. Для мистецтва можна невпинно створювати нові місця й нові контексти.
Однак найбільш зворушливі приклади мистецьких акцій, які переступають кордони, це не ті, які атакують і стосуються інших, а ті, в яких самі художники випробовують межі своєї витривалості, своєї сили, свого внутрішнього переконання, що варто піти на ризик, принести себе в жертву.
____________________________
[i] Kapuściński R., Podróże z Herodotem. Znak, Kraków 2004, с. 13.
[ii] Cichocki B., Wschodnia granica zewnętrzna rozszerzonej Unii Europejskiej // Prace OSW [Ośrodka Studiów Wschodnich] 2004, № 12, с. 12, [джерело онлайн] https://www.osw.waw.pl/sites/default/files/prace_14_3.pdf [доступ 21.09.2017].
[iii] Littell J., Suche i wilgotne, Wydawnictwo Literackie, Warszawa 2009, с. 46.
[iv]Kuo Wei Tchen J., Yeats D., Yellow peril! An archive of anti-Asian fear, Verso, London−New York [2014], с. 12.
[v] Kapuściński К., Podróże z Herodotem, с. 13.
[vi] Sowa J., Fantomowe ciało króla. Peryferyjne zmagania z nowoczesną formą, Universitas, Kraków 2011, с. 15.
[vii] Там само, с. 12
[viii] Agamben G., Homo Sacer. Suwerenna władza i nagie życie, Prószyński i S-ka, Warszawa 2008, с. 183.
