Войцех Вільчик викладач Академії Фотографії у Кракові, асистент факультету полоністики Ягеллонського Університету. Автор трьох томів поезії: Степовий вовк (1997), Етерніт(2003), Реалізм (2017) та документальних фотопроектів: Чорно-біла Сілезія (1999–2003), Кальварія (1995–2004), Життя після життя (2004–2006), Постіндустріал (2003-2007), Невинне око не існує (2006-2008), Священна війна (2009-2014) та разом з Ельжбетою Яніцкою Інше місто (2011-1012). Двічі номінований на премію Deutsche Börse Photography Prize. Отримав відзнаку в конкурсі «Фотографічна Публікація Року 2009» (альбом Невинного ока не існує) та нагороду PHOTO BOOK OF THE YEAR 2014 у конкурсі Grand Press Photo 2015 (альбом Священна війна). З 2009 року він веде блог hypererrealism.blogspot.com. Разом з Гжегожем Врублевським реалізував інтермедіальний проект Blue Pueblo (2013-2014), поєднуючи текст та фотографії, який супроводжувала художня книжка, опублікована у 350 пронумерованих та підписаних примірниках. Цикл Збільшення, реалізований у 2016-2018 роках, був представлений на виставці Вид зблизька. Інші зображення заглади в Етнографічному Музеї у Кракові.
Всі ми – футбольні хулігани
Войцех Вільчик – поет, фотограф, куратор виставок, автор есе та критичних текстів про мистецтво. Всі ми – футбольні хулігани – це фільм про насильство та агресію, яку ми приручили до такої міри, що більше не бачимо цього. Сам автор пише про фільм так: “Коли в 2013 році я відвідав могилу батька на краківському кладовищі Батовіце, на стіні гаражів на вулиці Стшельцув, які примикають до станції громадського транспорту, розташованої навпроти некрополя, я побачив гасло, зміст якого був ЇБАТИ ЖИДІВ МАЧЕТЕ. Це був День Всіх Святих, всюди кружляли натовпи краків’ян, які відвідували могили, скрізь, які, тягнучи свічки та хризантеми, минали оцей напис із повною байдужістю. На пішохідному переході на вулиці Стшельцув поліцейські в яскраво-жовтих світловідбиваючих жилетах керували рухом, щедро свистячи, і, як перехожі, мали ненависне гасло на виду і взагалі не реагували. Я пошкодував, що не мав при собі пристрою, який би міг записати цю надзвичайно символічну сцену, і думав, що така ситуація не повториться. Коли я пішов на кладовище через рік, напис все ще застряг на стіні, святковий натовп кружляв, поліцейські керували рухом на вулиці Стшельцув, і знову на жодним з перехожих чи стражників порядку б’юче по очах гасло не справляло найменшого враження. Оскільки в той же час я став власником смартфона з можливістю запису відео в HD, я зняв цю ситуацію”.
