Народився 1979 у Києві, де живе і працює. Воротньов – художник і активіст, який виріс із графіті. Вивчав філософію в Національному університеті ім.. Т. Шевченка і Києво-Могилянській академії. Веде етнографічні дослідження міста, у якому зосереджується на слідах радянської матеріальної культури, що зникає, і її перевтілення у пострадянські форми, з особливою увагою на декомунізацію, вандалізм, сучасну спонтанну (не)архітектуру і сміттєву культуру. Учасник багатьох виставок в Україні і поза її межами. Як фотограф він був представлений у Галереї Чуйність у Варшаві. 2016 року був учасником мистецької ініціативи й виставки “ДЕ НЕ ДЕ” у Києві, присвяченої питанням декомунізації, а його проект DECKommunismus був показаний на колективній виставці “Ступінь залежності” у BWA Awangarda у Вроцлавi.
Вова Воротньов, Керзон 451° [ГА], Відео з Ютубу, листівки, статус у Фейсбуку, 2013-2017
Вова Воротньов, Керзон 451° [ГЛ], Відео з Ютубу, листівки, статус у Фейсбуку, 2013-2017
Сокаль – містечко у львівській області, яке знаходиться буквально на польсько-українському кордоні, яке протягом своєї історії неодноразово змінило державну приналежність. Упродовж багатьох століть щодо східних кресів Польща дотримувалася політики, яку сьогодні ми би назвали колоніальною. З XIV ст. Сокаль був частиною Корони Королівства Польського. Його неодноразово атакували й спустошували татари, українці й поляки. Після поділів Польщі в 1772 році воно стало частиною Галичини й гамбурзької монархії. Було тоді навіть курортом для польської шляхти, яка будувала собі там резиденції. Після здобуття Польщею незалежності залишилося під її владою. Під час нацистської окупації – це частина Генерального губернаторства, після вторгнення совєтів – частина Радянського Союзу. Після війни частина Сокаля, тобто село Жвирка, залишилася польською, а з 1951 року стала частиною радянської України. Тамтешній польський бароковий монастирський комплекс відтоді використовувався як в’язниця. 2012 року в результаті недогляду монастир згорів –костьольна вежа завалилася, а стіни спопеліли. Невідомо, чи в’язні, дехто з яких відбував покарання довічного позбавлення волі, вижили. Воротньов використовує бурхливу історію Соколя, особливо, драматичний останній епізод, щоби в серії іронічних листівок і у фільмі прокоментувати ієрархічні, повні напруги етнічні й національні стосунки у цьому містечку, як і в усій Україні.
