Група, яка займається мистецтвом перформансу, заснована 2001 року Ларисою Венедиктовою. Її учасники: Лариса Венедиктова, Ольга Комісар і Олександр Лебедєв. Упродовж 2007-2010 років і з 2013 року TanzLaboratorium співпрацює із Центром Леся Курбаса у Києві. Предмет їхньої діяльності – це час, а місце – запропоноване, випадково знайдене чи свідомо вибране. Художня стратегія групи полягає у заповненні шпаринок між сучасними формами мистецтва, а також у підриванні мовних конвенцій цих форм. У своїй практиці TanzLaboratorium працює переважно з тілом як носієм власної тілесної свідомості й уяви. Тіло тут – не інструмент, воно творить образи і спонукає до критичного мислення. Послуговування фізичністю розглядається тут як метод критичного аналізу, а танець – згідно досліджень його перцепції – стає способом думання. Група брала участь у фестивалях: Tanzzeitfestival, Вінтертур, (2014); Краківські театральні ремінісценції, Краків, (2014); New Baltic Dance, Вільнюс, (2014); Дні сучасного мистецтва, Білосток (2010); INFANT, Новий Сад, (2009) і інших. Представляла свою творчість на виставках, зокрема в 32 Vozdvizhenka Arts House, Київ; Театрі Повшехньому, Варшава; Севастопольському художньому музеї; Галереї Арсенал, Білосток; MMoMA, Москва, а також у рамках Київського бієнале 2015 року.
TanzLaboratorium, Безголові [ГЛ, ГА], Відео, 2010
1999 року в Києві утворилося «TanzLaboratorium», яке мало служити побудові спільної платформи для тих, хто займається танцем, звуком і перформансом. Головний предмет їхнього зацікавлення – це тіло й показування складних ситуацій через тілесні зв’язки. «Безголові» – відеозапис міських перформансів, що характеризуються абсурдним гумором, у яких учасники «TL» вирішили зробити виклик сучасній польській і українській, часто все більш ворожій одна до одної, історичній політиці. На краківську пішохідну вулицю Ґродзьку, біля Катинського хреста, заїжджає білий лімузин, з якого виходить двоє позбавлених голови карликів з охоронцями – сцена ніби з горрору чи політичного триллера із жахаючим нахилом. Вони покладають до хреста червоні гвоздики, як за комуністичних часів. Ситуація повторюється біля кількох інших пам’ятних місць, наприклад, біля Пам’ятника збройного виступу пролетаріату Кракова 1986 року на честь кривавого придушення робітничих страйків у 1936 році, чи біля пам’ятників солдатів ІІ Світової війни. Аналогічні дії вони повторюють в Україні із пам’ятниками на честь радянських солдатів чи полеглих поляків. Перехожі реагують по-різному, від пасивного спостереження через активне перешкоджання до коментарів: «це наше місто». Вид двох дещо відразливих чи провокуючих замішання безголових постатей у тренчкотах нагадує як прибульців із космосу, так і високопоставлених чиновників колишньої – чи нинішньої – влади, які у Східній Європі часто не надто відрізняються. Неймовірне обігрування кожної міні-церемонії видобуває глибоко приховані почуття щодо того, що можна, а чого не можна в публічному просторі, і того, як зберігається і вшановується пам’ять про складні історичні події сьогодні.
