Народився 1982 року в Тімішоарі, Румунія. Живе і працює у Відні. Навчався у Національній вищій школі витончених мистецтв у Марселі і в Академії образотворчих мистецтв у Відні. Творчість Антона включає в себе фільми і відео, перформанс, рисунок і скульптурні об’єкти. Його роботи часто мають політичний характер. У цьому контексті художник зосереджується на знаходженні й підкресленні парадоксів оточуючого його світу. Його творчість була представлена на індивідуальних виставках у: Galerie 5020, Зальцбург; Christine König Galerie, Відень; Центр культури Tobacco 001, Любляна; Art Cologne, Кельн; Koenig2 by_robbygreif, Відень; Future Museum, Бухарест. Художник брав участь у колективних виставках, зокрема в Galerie UNA, Бухарест; Galerie Montgrand, Марсель; Frappant e.V., Гамбург; Kunstvlaai, Амстердам; ADDS DONNA, Чикаго; MAK Forum, Відень; mumok cinema, Відень; Австрійський форум культури, Варшава; Lightbox Studio, Токіо; Kunstmuseum Liechtenstein, Вадуц. 2010 року Антон удостоївся нагороди уряду Штирії, що вручається молодим художникам. Він також отримував навчальні гранти австрійського Міністерства освіти, мистецтва і культури в Парижі (2011) і в Стамбулі (2013). Був резидентом зокрема Центру культури Tobacco 001 в Любляні, Центру Пауля Клеє у Берні, а також Centrul Ceh у Бухаресті.
Овідіу Антон, Переносячи лимон з Лефкосії до Лефкоші [ГА], Відео, 2015
Робота румунського художника відсилає до поділу між грецькими й турецькими кіпрійцями, що триває в столиці Кіпру з 1963 року. У 1960 році Нікосія стала столицею Республіки Кіпр. Через три роки почалася конституційна криза, яка спричинила міжусобиці між грецькими й турецькими кіпрійцями. Робота румунського художника відсилає до поділу між цими двома етнічними групами, що триває з 1963 року. Після актів насилля місто було поділене стіною на дві частини – грецьку Лефкосію (гр. Λευκωσία) і турецьку Лефкошу (тур. Lefkoşа). Овідіу піднімає лимон, який впав із дерева з турецького боку і переносить його через усе старе місто Нікосії, через кордон, аж до грецької частини. Там він міняє його на лефкосійський лимон, який переносить знову на турецький бік, у те саме місце, де знайшов перший. Чи лимони стають смачніші з іншого боку муру? Ця, на перший погляд легка, робота – це коментар щодо неприязні й розділення міста, яке триває кілька десятків років, за допомогою невинного фрукта, одного із символів середземноморських країн.
Овідіу Антон, Вхід на всі спектаклі [ГЛ], Об’єкт, відео, 2017
Румунський художник зацікавився винятково трагічною історією Голокосту у Любліні. У місті, біля табору смерті в Майданку, досі існує багато свідчень геноциду, залишків після гітлерівської інфраструктури, побудованої руками єврейських в’язнів. Серед них – стадіон «Люблінка», споруджений на місці знищеного без залишку кіркута (єврейського цвинтаря) й синагоги, там до війни було єврейське містечко Венява (нині – район Любліна), після якого сьогодні нічого не лишилося. Антон був зачудований тим, що стадіон досі використовується – бетонні трибуни, збудовані в’язнями автентичні, зникли лише розміщені на них дерев’яні лави, замінені на пластикові сидіння. У галереї художник відтворив фрагмент трибуни з дерева й висвітлив відео зі своєї прогулянки Венявою, під час якої знайшов у хащах пам’ятник загиблим євреям. Йому здалося, що пам’ятник дивно схований. Найімовірніше, учасники матчів поняття не мають, що дивляться спортивні змагання на теренах колишнього цвинтаря, на збудованому нацистами стадіоні. Робота Антона – це спроба повернути видимість і пам’ять про первинне призначення стадіону й пам’ять про загиблих євреїв. Супровідним мотивом стала рефлексія про те, що можливо це сам стадіон є більш проявленим «пам’ятником» геноциду євреїв, ніж невидима пам’ятна таблиця.
